Наталія Варлей виступила в Красноярську. Творча зустріч проходила в Красноярської крайової бібліотеці, невеликий зал якої ледь зміг вмістити всіх шанувальників таланту чудової актриси. Перед приїздом до Красноярська актриса не спала три ночі, і навіть в готелі їй не вдалося поспати (в готелі, де зупинилася Варлей, робили підземну парковку, тому в номерах було дуже шумно, – прим. Woman’s Day).
Текст: Олена Порадіонова · 17 жовтня 2016
Наталія Володимирівна в свої 69 років виглядає просто чудово – маленька, витончена, неймовірно жіночна, вона була і буде залишатися для глядачів тієї самої Ніною з легендарної комедії Гайдая «Кавказька полонянка». Варлей розповіла, як на гастролях в одному невеликому містечку, де вони грали з Долинським в спектаклі «Отрута для двох», до неї за автографом підійшли дві дівчинки років 12. «Ви так грали, так грали, ми аж плакали … Але в житті ви все-таки трохи старше ». «Старше, чим будь-де?» – запитала актриса. «У« Кавказькій полонянці. »До речі, знаменитій картині, що стала візитною карткою Варлей, в наступному році виповниться 50 років. Актриса зізналася, що її зовсім не обтяжує те, що її сприймають саме як «Кавказьку полонянку», хоча після виходу цієї комедії вона знялася вже більш чим в 60 фільмах.
– Ну раз хочуть мене бачити «Кавказької полонянкою», так мені, мабуть, доведеться прожити «Кавказької полонянкою» і померти, – каже Наталя Варлей. – Олександр Дем’яненко дуже довго з цього приводу журився, що для всіх він просто «Шурик», хоча він був чудовим драматичним артистом, дуже любив серйозні картини, зіграв блискучі ролі. І вже десь до кінця 80-х ми з ним зустрічалися іноді на концертах, він говорив: «Я вже змирився, що я вічний Шурик». Мабуть, і я так само буду – вічної Ніною.
«Комсомолка, спортсменка і просто красуня» дуже душевно і тепло спілкувалася з глядачами, які буквально засипали улюблену артистку питаннями і записками із залу, а вона співала, читала власні вірші та, звичайно, розповідала про себе.
– Так вийшло, що актрисою я стала всупереч усьому. У дитинстві я була дуже сором’язливим дитиною: я розмовляла пошепки, коли в школі мене попросили заспівати пісню – я заспівала її теж пошепки. І викладачі, щоб почути мій голос, нарешті, витягли з мене якісь звуки і батькам оголосили, що у мене абсолютний слух і мені потрібно займатися скрипкою, а я мріяла про фортепіано. А так як піаніно в будинку не було, я малювала клавіші і грала на папері. Я дуже рано навчилася писати і читати, і вже років з чотирьох почала писати вірші. Але літературний дар реалізувала не відразу. Спочатку, проти волі батьків, я поступила в Циркове училище і, незважаючи на страх висоти, працювала повітряною гімнасткою. Потім закінчила театральний, і вже будучи мамою двох дітей надійшла в літературний інститут ім. Горького. Мене запитували, навіщо тобі надходити в літературний, ти ж і так пишеш вірші. А мені здавалося, що це необхідно, це було як впорскування свіжої крові. Доросла жінка, мати двох дітей – старший син закінчував школу, немовля – молодший, раптом відчула себе юною студенткою. Я не спала ночами, працювала. На плиті варився суп, гула пральна машинка, спали діти, а я писала вірші, тому що кожен день обов’язково потрібно було принести в інститут хоча б три нових вірші.