… або Спасибі, що не стіг. Зараз модно розповідати страшні історії про «насильство в пологах» та інші жахи. Ні, я не заперечую, що грубість і хамство цілком можуть мати місце бути. Але умови, в яких народжують зараз, разюче відрізняються від обстановки, наприклад, 17-річної давності.
Текст: Наталія Евгеньева х 10 лютого 2018
– Ну що, коли другого? – життєпорадісно запитують у мене мамині подружки при кожній зустрічі.
Я посміхаюся у відповідь і думаю: «Та ніколи, блін!» Точно така ж думка виникла у мене в голові, коли я вийшла за поріг пологового будинку з п’ятиденним Сашею на руках. «Повертайтеся за хлопчиком», – попрощалася медсестра. Ага зараз. Звичайно, пологовий будинок – не єдина причина, чому я так і залишилася матір’ю єдиної дитини. Але враження було потужне.
Вагітність у мене проходила досить легко. Я була молода, рожевощокий, у мене не було інтернету (його взагалі ні в кого не було 18 років тому), не було подружок, готових цілодобово мовитиме про жахи нашого породіллі. Все було добре. У пологовий будинок я поїхала, коли почалися перейми. на швидкої.
З собою у мене, звичайно, була сумка. Але всередині зовсім не те, що збирають зараз. З однакового, напевно, тільки тапочки і памперси. Які тоді були на вагу золота, до речі. Нічну сорочку? Халат? Шкарпетки? Ні, категорично. Віддати лікарняне – запрану, страшного вигляду, в нудотних плямах. Дірок для рук в моїй ночнушке було чотири – з одного боку. З іншого одна. Але зате від верху до низу.
«Це просто принизливо», – навіть лікаря з сусіднього відділення мій наряд видався надто вже старим.
Післяпологові прокладки? А як ви їх носити щось будете? Нижня білизна адже теж не можна. Не знаю вже чому, але не можна. Загалом, пакетик виявився досить скромним: тапки, зубна щітка, підгузники і медикаменти.
Сиджу біля дверей на стільчику, акушерка заповнює карту. Час від часу завмираю від болю – сутички пробігають.
«Памперси привезла? – штовхає стілець, на якому я сиджу, що проходить повз санітарка. – І шо на швидкої? Сама дійти не могла? »
Розгублено дивлюся на неї знизу вгору. Мені боляче, зосередитися на чомусь, крім своїх відчуттів, складно. Та й взагалі прислухатися до чогось, окрім себе, не хочеться. Зі мною таке вперше, чи знаєте.
«Таня, потім», – обложила її акушерка.
Потім мене ведуть в передпологову, укладають на кушетку і залишають одну. Виміряти частоту сутичок? Так заспокойтеся! «Години до п’яти, не раніше», – кажуть моїй мамі, додзвонитися до відділення. На годиннику – опівдні.
У вені крапельниця. Яку я привезла з собою – так, в моїй сумці крім тапочок були знеболюючі (баралгін. Епідуральну анестезію тоді ще не придумали), шприци, крапельниця, окситоцин в ампулах. На самоті я пролежала години півтори. Ніхто до мене не підходив – видать, чекали, коли почну кричати. Але я не кричала. Ніяково якось було – тут же діти сплять, мами відпочивають.
«Як, не кричала? І не плакала? » – дивувалася потім моя бабуся. А ось так. Совість у мене.
Рот відкрила тільки за тим, щоб покликати акушерку. Зрозуміла, що пора щось робити. Народити, наприклад. Напружилася – і зрозуміла, що щось трапилося. «Наталя Василівна», – кличу. «Так-так, зараз», – відгукується з коридору. Чекаю. Наступна потуга – це вони були, виявляється. Курсів підготовки до пологів тоді теж не було. Що і як, я й гадки не мала. Зате і на живіт ніхто не тиснув. Чи не довелося.
"Наталя Василівна!" – гукаю вдруге.
«Стій! Постривай! » – відкинула простипорадло акушерка. На крик збігся весь персонал відділення, включаючи прибиральницю. Куди ж я перегоджу, йолки-палки …
Моя дочка, всупереч прогнозам, народилася о пів на третю. Як виглядає зсередини родзал, я так і не дізналася. І не шкодую.
Через 40 хвилин після пологів мене поставили на ноги, оглянули вже на кріслі і відправили в палату. Так, своїм ходом. Які каталки? У сенсі, не можна вставати? А, суглоби на місце ще не встали? Так припини, раніше взагалі геть в стогу народжували. Гаразд. Навчився на ліжко з протиснутої панцирної сіткою. Дитину забрали, тоді приносили тільки на годування. Через кілька років з’явилися пологового будинку, «дружні до матері і дитині». А до того було що.
Намагаюся зрозуміти, що взагалі зі мною сталося, куди в один момент подівся мій живіт, який я так довго ростила і носила з собою.
Хочеться в туалет. Встаю, йду. На лопнула віконному склі – здоровенний шар льоду. Сидіння унітазу не вселяє довіри від слова «зовсім». На вигляд – старший за мене, дерев’яне, вкрите облупленою фарбою і, схоже, в скалка. Чула годину назад, що привезли з села бабу з «формою 20». Воші у неї, в загальному. І бог знає що ще. Вибачте за подробиці, але писати в позі наїзниці після пологів – той ще кайф.
Хочеться помитися. Кров, знаєте, піт. «А можна в душ сходити?» – несміливо цікавлюся у акушерки. Та, витираючи рушником мокре волосся, каже, що помитися мене відведуть, якщо пролежу тут більше десяти днів. А до тих пір роби свої гігієнічні справи в палаті, раковина ж є.
Два рази на день в коридорі лунає гучно «Жінки, підмиватися!». Це означає, що санітарка нагріла воду і тягне відро в санвузол. В якому, до слова, тоді ще можна було закритися. На поклик по коридорах качиної ходою підтягувалися породіллі. Чому качиної? Ну пам’ятаєте, білизна же брати з собою не можна. Мамам видавали здоровенні пелюшки, які пропонувалося використовувати як прокладки. Уявіть, як це – пересуватися, намагаючись при цьому утримати цей рушник між ніг. Не у всіх виходило. Одна з дівчаток ходила, тримаючи пелюшку двома руками – спереду і ззаду. Принизливо? Ще й як.
Хочеться пити. У коридорі для цих цілей варто емальований бачок з питною водою. Чи не привізною, немає, туди щодня підливають кип’ячену воду – теплу, противну. На кришці стоїть глечик. Піднімаю його – з-під ковша на мене дивиться відгодований тарган. Ковтає клубок у горлі, кладу кухлик на місце. Ні, до такого мене життя не готувала.
Годували нас усіх в їдальні. Туди я зайшла рівно один раз – за чаєм. Чай, схожий на нафту, такий же чорний і маслянистий, ми черпали з відра. Пити його неможливо, тому що це не чай. Для кольору в нього додавали соду, а не заварку. До столу я підходити просто цуралася: знизу тарілки були покриті шорстким шаром … Не знаю, чого. Хлорки, може? Чіпати не хотілося.
Через п’ять днів нас відпустили додому. Щастя неймовірне. І навіть не тому, що я нарешті змогла бути поруч з дочкою. Я змогла помитися, надіти чисту білизну. Та взагалі надіти щось нормальне разом цієї епічної рванини. Випити чаю. Поїсти супу. Зрештою, заснути в обнімку з дитиною.