Про те, як страхи і тривоги плутають нам всі карти, розповідає наш колумніст, практикуючий психолог і письменник Тетяна Огнєва-Сальвоні.
Текст: Тетяна Огнєва-Сальвоні · 20 січня 2017
Іноді найстрашніше в житті – це побачити, що тобі страшно. «Боїшся?» – «Ні, не те що боюся, просто …» приндяться, жартуємо, а у самих жижки тремтять. Фраза, вимовлена Ренатою Литвиновою «Як страшно жити!», Тому і стала крилатою, що відображає суть нашого ставлення з реальністю.
Страхов багато. Ми звикли грати у дорослих, які все знають, у яких все під контролем. Впевненість в собі стала обов’язковим атрибутом успішної людини, її слід як мінімум натренувати на тренінгах особистісного зростання, якщо вже сама собою не трапилася. Визнавати свій страх в очах інших рівносильно визнати себе невдахою. І тому витісняємо свій страх в несвідоме, а там він виростає, матереет, і поки ми будуємо повітряні замки з ілюзіями про повну безпеку і своїй безстрашності, в один прекрасний сонячний день через одного слова, через який-небудь дурною життєвої ситуації або ще з якоїсь загадкової причини він раптом обвалюється на людину і ховає під собою так, що не помітити свого страху вже не можна.
Один письменник сказав, що бояться все. Але сміливий – це той, хто витримує свій страх на кілька хвилин довше.
Кажуть, чого боїшся, то й станеться. І від цієї фрази у деяких долоньки пітніють від страху. Але чому, чому воно має статися? Навіщо? Це ж безглуздо! Але наздоганяє не подія, а страх. На одному з психологічних семінарів я почула таку фразу: «Вихід там, де страх». Поділилася нею зі знайомим священиком, і він сказав: «Так, саме так. І вихід цей веде до любові! »
Що ж все це означає? Сюди дуже проситься якась конкретна історія, якийсь приклад, на який можна спертися. Але я зараз свідомо уникну цієї спокуси, так як у кожного з вас є свій особистий приклад, а чийсь чужий відведе в сторону. Постараюся залишитися в розрядженому повітрі міркування без опори на конкретику.
Чому ми так боїмося побачити свій страх? За страхом завжди варто сором. Сором же народжується в той момент, коли ми з чимось не справляємося, коли терпимо фіаско. Ми його теж витісняємо. І насправді ми боїмося не свого страху, а свого сорому. А охороняє кордони страху злість, ми не пускаємо інших і самих себе до теми, в якій криється наш головний страх, куди запечатаний наш таємний сором. І при цьому ці теми нас дивних чином привертають.
Чому ж вихід там, де страх? Коли ми визнаємо його в собі, бачимо цей страх, то ми можемо відкрити дверцята далі і побачити, а чого ж ми соромимося. І якщо його розібрати, цей сором, по кісточках, прожити, відчути і усвідомити, то, по-перше, може виявитися, що це зовсім не наш сором. Буває, що людина бере на себе чужу відповідальність і чужий сором. Або ж не весь наш. А якщо і весь наш, пов’язаний з певним ураженням або помилкою минулого, то, глянувши на це з мужністю, ми можемо погодитися. Так, я помилилася, та дурницю. Так, я поступила погано. І на цьому зізнанні ми стаємо чесніше і сильніше. А то велике місце в душі, яке займала вся ця конструкція зі злості, страху і сорому, весь цей нарив займає любов.