Іноді гортаю свої спогади, як сторінки старого альбому з фотографіями, і дуже порада тому, що серед них цікаву подорож в курортні міста Польщі, про які хочеться розповісти.
Вже не здається довгою дорога з нічного Львова, перервана перевіркою напівсонних пасажирів автобуса українськими і польськими митниками. Сірий ранок – і здивований погляд на задирки дороги попереду, незнайомі пейзажі і написи латиницею.
Ця дорога – перше, що відрізняє Україну від нашої сусідки Польщі і спонукає припустити, що НАТО – це не так вже й погано. У маленьких селищах – розв’язки, як у великих містах. Яскраво-кольорова, немов іграшкова техніка зовсім не по-нашому будує нову ділянку цієї європейської магістралі, яка дає життя і роботу навколишнього жителям – реклама, вивіски, бізнес.
Під’їзди до Старого міста не вражають – лише кидаються в очі передвиборчі білборди кандидатів в мери міста, яких в два рази менше наших і не затуляють пейзажі, і реклама польського варіанту серіалу «Моя прекрасна няня» і шоу «Танці з зірками».
А старий Краків, вперше згадується в 965Г., – Він як старший брат Львова. З площі імені польського художника Яна Матейка прямуємо до Барбаканом – оборонному зміцненню, яке колись захищали Флоріанські ворота, вела в місто. Це початок Королівської дороги, – так йшли до королівського палацу на пагорбі Вавель над Віслою майбутні королі і знатні вельможі. Йшли вони по вулиці Флоріанській, яка дуже схожа з архітектури на львівську площу Ринок. Зараз перші поверхи ошатних середньовічних будиночків осучаснені бутіками відомих брендів і закладами харчування для заможних туристів.
А ось і краківська площа. Ринок. Величний Маріацький костел з найбільшим в Європі вівтарем. З його 81-метрової вежі опівдні звучить пісня трубача – пам’ять про порятунок Кракова у 13 ст. від захоплення татарами. Мереживні будівля старовинних торгових рядів Сукенніци з польсько-китайським сувенірами. Вежа Ратуші, де біля підчимжя залишилася лежати ще з якогось художнього пленеру гігантська металева голова – нерозбірливі в враженнях фотографуються на тлі цього чудовиська. Все для туристів – прогулянковий потяг, казково-білі карети, «живі скульптури» – потіха і страх для малюків. А мій фотоапарат «благовоління» вітрину магазину на бічній вулиці, в якому «живе» безліч іграшкових ведмедиків різних розмірів – спокуса не тільки для дітей.
Зачіпає солідарність поляків в отриманні прибутків від туристів – екскурсовод, колишня співвітчизниця Лариса, заводить в крамницю сувенірів до своєї знайомої, де, нібито, все дешевше. Це потім повторювалося з іншими екскурсоводами в інших магазинчиках. Вона розповідає про історію міста, його визначні пам’ятки. Милуємося прекрасними прикладами романської архітектури і бароко – костелами Петра і Павла, Св. Войцеха.
Витончена готика доповнює неповторний шарм старовинного міста. Проходимо по Францішканській біля Палацу єпископів, і наш екскурсовод звертає увагу на вікно, з якого великий поляк Папа Римський Іоанн Павло II привітав жителів Кракова, коли приїжджав в місто, в якому колись був єпископом.
Вавель вражає величчю і зустрічає народними мелодіями у виконанні музикантів в польському національному вбранні. Після унії Польщі та Литви 1386-го року Краків став столицею величезної монархії. Нею стала правити династія Ягеллонів. Резиденцією королів був палац в стилі ренесанс, в якому зараз музей, де зберігаються твори старих майстрів, старовинні меблі, тканини, королівські регалії, твори декоративного мистецтва, найбільша в Європі колекція гобеленів.
На тлі осіннього золота бабиного літа – перлина Кафедрального собору. Це місце коронації і поховання польських королів, кардиналів, єпископів, національних героїв і поетів. Сувора велич всередині, натовпи туристів, але той, хто прийшов до Бога, не звертає на це увагу і відсторонено молиться у католицьких святинь.
Останні фото в прекрасному парку і зворотний шлях через місто. Що вражає – поляки якось обходяться без такої кількості ігрових автоматів, мобільних салонів і аптек, як у нас. В обідній час перекусити в центрі проблематично – черги туристів. А в меню – знайомі страви: «флячки», «рубці», «млинці» і т.п. Добре підходить інтернаціональна «піца» і польський «цибулевий суп» в майже порадянської їдальні.
Під завісу дня – аквапарк для тих, хто ще має сили, а для інших – прогулянка супермаркетами сучасного міста.
Ніч в затишному готельчику на березі Вісли, де вже закінчується чийсь весільний бенкет. На сніданок пробуємо пляцки з минулого забави і дізнаємося знайомі смаки – для українських і польських господинь немає меж!
Панораму ранкового Кракова розглядаємо з 42-метрової дзвіниці Санктуарію (Святині) Божого Милосердя в Лагевниках. Це місце паломництва хворих і калік з усього світу, яке освятив 2002 Папа Римський Іоанн Павло II. Тут зберігаються чудотворна ікона «Милосердний Ісус» і реліквії Св. Сестри Фаустини, які дарують людям останню надію на одужання. Старовинний монастир, костел і суперсучасна базиліка з величезним залом, стела і пам’ятник Папі-поляку Каролю Войтилі – ознаки цього святого місця.
А за 10 км від Кракова, у Величці, знаходиться унікальний об’єкт, який в 1978р. був занесений до Списку культурної спадщини та пам’яток природи ЮНЕСКО – соляні копальні.
Ще древні люди оцінили смакові якості речовини з озер цієї місцевості і почали випарювати сіль в глиняних ємностях. А ще розповідають таку історію.
В ХI столітті принцеса Кінга, дочка угорського короля Бели IV, була засватана за польського королевича Болеслава Сором’язливого і отримала в придане соляну шахту в Угорщині. Або від відчаю кинула вона в стовбур шахти свою обручку, або випадково впустила, але повинна була їхати зі своєю свитою на вінчання до Кракова. По дорозі зупинилася в Величці і з якихось передчуттям наказала робочим рити колодязь. Яке ж було її здивування, коли кільце знайшлося в його водах – підземні річки з соляною ропою занесли його до іншої держави.
Промисловий видобуток солі почали тут в XIII столітті. Зараз загальна протяжність шахтних треків близько 200 км і зростає з кожним роком, тому копальні діючі. Вони мають 9 рівнів, близько двох тисяч камер, а глибокий горизонт знаходиться на глибині 327 м під землею. Копальні належали польському уряду, доходи з них на 1/3 наповнювали державну казну, тому сіль називали «сірим золотом». «А тепер наше золото – ви», – додала до своєї розповіді екскурсовод Тамара.
Для туристів з 1935 року відкрита шахта Даниловича, яка діяла з ХVII століття. На перший її рівень (64 м) ведуть 380 сходинок. Поки спускаєшся, з написів типу «Тут був Вася» на дерев’яному помості можна вивчати географію туризму. Веде нас разом з екскурсоводом солідний дядечко в чорній уніформі з ліхтарем в руці, і це надає подорожі підземними лабіринтами якогось таємничого настрою.
Дерев’яні кріплення переходів між камерами покриті білим шаром солі, а в печерах – чарівне царство сталактитів і сталагмітів. Кажуть, що тут завжди +14 ° С, але стільки людей, що при проміжку між туристичними групами не менше 10 метрів (така норма), відчувається на кілька гпорадусів більше. Одна з перших камер відразу вражає – легенда про принцесу Кінгу ожила в скульптурах з солі – землекоп подає їй кільце, знайдене в виритому колодязі.
Ці соляні фігури – твори невідомих і відомих солевідобувачів, які важко працювали в рудниках, а у вільний час намагалися прикрасити темні печери і лабіринти. А може вони просто боялися цього підземного царства і тому залишали в ньому сліди душі?
Робота була дуже важкою і небезпечною: чотири століття тому щорічно під завалами, від пожеж і вибухів гине кожен 10-й шахтар. Спалювати шахтний газ метан доручали людям, яких називали «грішниками, каються». Вони мали довгі жердини з палаючої клоччям на кінці і повзли попереду, не завжди повертаючись назад. У 1644 році в одній з шахт пожежа не вщухав 8 місяців. Ось і зараз туристам тут не можна курити і користуватися електричними лампами.
Кам’яну сіль піднімали на поверхню в діжках і на дерев’яних лотках. У цьому людям допомагали коні, які жили в руднику. Були часи, коли на поверхні і люди, і тварини голодували, тому до шахт спускали зовсім немічних ковзанів, від яких вже не було користі на землі. І траплялося так, що тварини, краще підгодовані для роботи, під землею відживали на цілющому повітрі. Тому і люди стали спускатися в шахти для лікування легеневих захворювань. А зараз на глибині 135м працює санаторій.
У шахті просочувалася вода і, проходячи крізь щілини в шарах солі, утворювала озера. Ропу з них хитали на поверхню і теж перетворювали в сіль. У залі Веймара, де є таке дзеркальне озеро – надзвичайна акустика. Коли цю темну непривітну печеру, в підступних водах якої міг би бути прихований Головний Перстень з монументальної фентезі-твору Толкієна, починає наповнювати всеперемагаюча музика Шопена у виконанні оркестру і синхронно з нею вирують промені світла, відчуваєш себе дійовою обличчям підземної казки.
Це враження доповнюють соляні фігурки гномів з господинею солі красунею Белічка в Гроті гномів. Але реальне підземне життя щохвилини несло в собі загрозу, тому в різних куточках шахт з’явились каплички, в яких можна було помолитися і попросити захисту у вищих сил. Перша з них – Св. Антонія – в 1693 р.
А найбільша і одна з найбільш глибинних церков в світі – 101 м під землею – в честь королеви Кінги, яку за праведне життя долучили до святих, а шахтарі обрали патронесою солевидобутку. Великий зал з соляними люстрами і світильниками, які не відрізниш від кришталевих, вівтар зі скульптурою Кінги, фігури і барельєфи з біблійними сюжетами, вирізані в стінах, сучасна скульптура Папи Іоанна Павла II – схилимо коліна перед відомими і невідомими Майстрами, які залишили нам цю красу ! Один з авторів, робочого Антонія Віродека, був направлений до Кракова вчитися у вищій художній школі, а його дипломна робота – соляної рельєф за мотивами фрески Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря», прикрашає стіну цього святилища.
І спасибі креативним полякам, які зберегли і адаптували цей подарунок природи і людської праці для майбутнього. Є тут зали для спортивних змагань, магазини, кафе, ресторан, підземна пошта, акуратні сучасні туалети в достатній кількості. Тут проходять виставки, концерти, вінчаються подружжя і заробляються чималі засоби в бюджет країни. Подбали навіть про туристів на інвалідних візках – для них є спеціальний ліфт і пристосована частина маршруту.
Про це я думала, повертаючись на Україну. Компанія сусідів по автобусу підкріплювали враження черговою порцією польського пива на черговій зупинці «на вимогу», не рахуючись з тими, хто поспішав на нічний поїзд. А тут ще проблеми на митниці з обох сторін, – тому був час згадати не менш красиві куточки нашої країни з щирими сподіваннями на те, що і наш розум, руки і гроші зможуть врятувати їх для нащадків.