Молода мама погодилася чесно розповісти нам, що з нею відбувалося після появи на світ доньки. Знаєте, їй не позаздриш.
Текст: Тетяна Леонова · 28 червня 2018
Народити дитину – невимовне щастя. З першої ж миті між мамою і малюком виникає дивна по силі любов. На ділі пологи – шокова терапія, а новонароджене чадо – цілодобова відповідальність, до якої я виявилася зовсім не готова. Я ніби втрачала індивідуальність і відчувала себе придатком маленької дівчинки, крихітного, але неймовірно вимогливого істоти.
Ще будучи вагітною, я читала про післяпологової депресії. Нібито нею страждають 85 відсотків матерів. Мені здавалося, що це доля дурних жінок, які не можуть взяти себе в руки і правильно організувати побут в нових умовах. Я була впевнена: всі ці зміни настрою, дратівливість, тривожність, напади плачу, почуття провини, думки про смерть і самогубство, ненависть до чоловіка – абсолютно безглуздо. Матусі з жиру бісяться. Треба думати про дитину, а не про себе кохану. Тим страшніше для мене виявилася реальність. Довелося визнати: я теж слабка духом і боюся нових обов’язків. А ще цілком здатна піти від чоловіка разом з новонародженою дочкою.
Всі дев’ять місяців вагітності світ обертався навколо мене. Чоловік виконував бажання вагітної дружини і звеличував мене як майбутню матір. Та й сама вагітність протікала відносно непогано, мене хіба що постійно нудило, і моторошно набрякали щиколотки.
Перші дзвіночки я почула вже в лікарні. Мені хотілося народити дочку природним шляхом, однак я виявилася настільки нетерпима до болю, що кілька разів втрачала свідомість вже на початку сутичок. Лікарям довелося робити кесарів, і цей факт сильно вдарив по моєму самолюбству. Здавалося, що я погана мати, раз не зуміла дати дочки життя самостійно. А ще лякали історії про шкоду кесаревого розтину для дітей. Так до мене підкралася депресія.
Другу хвилю спровокував чоловік.
Мені довелося боротися з ним через підгузників! Його мати заявила, що сучасні підгузники шкодять дитині і тому треба використовувати пелюшки. Гори з них мене і зустріли після пологового будинку. Кілька днів я намагалася впоратися з нескінченної пранням, але раптом не стрималася і закотила скандал. Мовляв, якщо хочеш, нехай твоя дочка справляє нужду виключно в пелюшки, але прати їх будеш ти або твоя мати. Питання не відразу, але відпали.
А ще, на його думку, я мало того що за дочкою доглядати не вміла, так і виглядала недостатньо добре. Після пологового будинку залишилося кілька зайвих кіло, а через хронічне недосипання я була дуже блідою, з величезними синцями під очима. Я образилася і вирішила збирати речі. До народження дитини в гості з іншого міста приїхала моя мама – щоб допомогти. Ось до неї я і вирушила. Мама була в шоці і відмовилася прийняти мене в рідній домівці. Чоловік же був скоріше в ауті. Я постійно нападала на нього і говорила, як сильно ненавиджу. При цьому розлучатися офіційно я не хотіла. Як дій у відповідь він відмовився прописувати дочка у себе в квартирі, поки я не підпишу шлюбний договір. За його словами, він зрозумів, «що я готова на будь-яку підлість».
Потім прийшов гормональний збій. Я раптом набрала 20 кіло. За якихось пару-трійку тижнів. Почало випадати волосся. На гребінці їх залишалося так багато, що практично не було видно зубців. Я була в розпачі і постійно плакала. У мене практично випала одна брова і дуже порідшали вії. Я терміново початку змітати різномасті засоби на аптечних полицях в надії – допоможе. Коли стало тільки гірше – у мене випала буквально половина волосся на голові, не рахуючи втрат на увазі брів і вій, чоловік змусив піти до лікаря.
До речі кажучи, на той час чоловік вже призабув ідею написати шлюбний договір, але дуже багато працював і абсолютно не розумів, як ще мені можна допомогти. А мама поїхала. З дочкою мені доводилося справлятися одній. Це був мій особистий пекло.
А цей жахливий живіт … Майже місяць після пологів я не могла зняти бандаж. Він зменшував біль, коли я брала дочка на руки. Коли я нарешті змогла його зняти, виявила потворний порожній бурдюк на місці колись плоского, акуратного животика. Я була в жаху.
Ще одна причина сліз – гостра нестача спілкування. Чоловік і все подруги працювали, мама поїхала додому, свекруха любила онуку виключно на відстані. Думки допомогти мені спілкуванням або тим більше справою у неї в голові, судячи з усього, не виникало зовсім. Ніхто не дзвонив, не писав і не приходив в гості. Виробилася впевненість: «Я нікому не потрібна, мене ніхто не любить, я тягар для всіх і загрузнемо в підгузках». Сльози лилися знову і знову. Мій мозок з’їдали думки: я нещасна, я погана мати, через мене нещасна дочка, я нікому не потрібна, я винна в хворобах донечки, я погана дружина і ненавиджу чоловіка, я урод.