На другий день зібралися жителі Шильди під великий липою на базарній площі. У літню пору вони тут влаштовували сходки, взимку ж ратушею їм служив трактир, а місце біля печі було належного голові.
Люди розумні і розважливі, вони швидко вирішили всі спірні й заплутані справи, а потім приступили до головного: як їм бути і що робити, щоб їх більше не відкликали з дому. При цьому вони зважили всі «за» і «проти» -прічіненний шкоду і ту користь, яка була їм від іноземних князів, – і незабаром їм стало ясно, що користь далеко не покриває шкоди. Ось тоді-то і був учинений серед жителів поголовний опитування: як їм поступати?
Послухали б ви, які тут мудрі мови полилися, як високоумний були попопоради і до чого ж складно люди говорили!
Одні вважали, що на князів і вельмож: треба просто махнути рукою. Інші ж говорили, що відмовляти їм не потрібно, а треба щоразу давати їм такі погані попопоради, щоб князі самі шильди і її мешканців залишили в спокої.
Під кінець вийшов вперед старий городянин, попросив слова і повів таку мову:
– А я, наприклад, так вважаю: оскільки нас, шільдбюргеров, відривали від домівки через нашу мудрості і ясного розуму, то, на мою думку, рятуватися нам треба дурістю і блазенством. Тоді нас ніхто чіпати не буде і нікуди не відкличе. Тому з нинішнього дня всім нам, від малого до великого, слід самим що ні на є неабияким чином валяти дурня, і яка б дурість ні спала кому з нас на розум, він повинен її тут же створити. Однак знайте, розігрувати з себе блазня або дурня – це не менший талант. Буває, візьметься за таку справу людина безглуздий, і замість сміху виходять одні сльози. А то і гірше того: надумає інший розіграти дурня, а сам і справді в такого перетвориться. Але нам-то, шільдбюргерам, це не загрожує, ми народ мудрий, розумніший нас нікого на світі немає.
З превеликим старанно обговорили шільдбюргери пропозицію старця. Предмет цього здався їм настільки важливим, що вони вирішили не поспішати, слідуючи розумному правилом: поспішиш – людей насмішиш. А коли толком все зважили, то прийшли до переконання, що ніякої шкоди ковпак блазня принести не може. І розійшлися по домівках, зобов’язавши один одного розкинути розумом, за який кінчик насамперед схопити той ковпак блазня.
Потай-то у декого з них кішки шкребли на душі. Як же так? На схилі днів, після стількох років мудрування раптом перетворитися в дурнів! До того ж шільдбюргери зрозуміли, що справа й справді нелегке: всюди адже дурних більше, чим розумних, і дурні терпіти не можуть, щоб їм їх дурістю очі кололи.
Але оскільки справа йшла про загальне благо, порішили вони врешті-решт розпрощатися зі своєю мудрістю і стати запеклим дурнями.
На цьому і закінчується та частина нашої книги, в якій йшлося про великого розумі шильд бюргерів. Тепер же послідує розповідь про те, як жителі міста Шильди дурістю рятувалися.